ПОЧУТТЯ НЕПОВНОЦІННОСТІ І ПОЧУТТЯ ВЛАСНОЇ ЗНАЧУЩОСТІ

Збігнєв Петрасинський, «Сам пізнай свою психологію»


Ця стаття стосується тільки деяких осіб. Лише тих, у кого недостатньо розвинуте почуття власної значущості і які вступають у боротьбу самі з собою. Ці люди нарікають на долю, яка, на їхню думку, поскупилася на ті чи інші риси, обділила вродою, послала не тих батъків.

Незадоволення собою - це сила, яка може стимулювати розвиток, але якщо вона переходить певні межі, то гальмує його: змушує витрачати свою енергію на пусте самокатування, відволікає від діяльності і схиляє до фантазування, викривлює процес емоційного дозрівання і спрямовує його в русло розвитку нервових хвороб. Наприклад, будь-яка людина час від часу злиться на саму себе, припу¬стившись якоїсь непоправної помилки. Але якщо ця еволюція з’являється надто часто і за будь-якої нагоди, то це ознака стану, якого необхідно позбутися. Як саме - це залежить від конкретних обставин. Ми спинимося лише на з’ясуваюй одного із завдань для розвитку в пору ранньої молодості. Це завдання полягає в тому, щоб виробити в собі правильну самооцінку з урахуванням тих своїх вад, які усунути неможливо.

Самооцінка, часткова чи загальна, - це судження про те, які ж ми насправді і які наші можливості в тій чи іншій галузі. Самооцінка може бути адекватною, заниженою чи завищеною. Вона має істотне значення для регулювання нашої поведінки. Від неї залежить, вважаємо ми певні зав- дання здійсненними чи такими, що перевищують наші можливості. Особа із завищеною самооцінкою часто береться за виконання завдань, яким не може дати раду, а це призводить до негативних наслідків і в особистому плані, і в плані стосунків з іншими людьми. З іншого боку, той, хто недооцінює себе, безпідставно відкидає багато можливостей досягти успіху для подальшого розвитку. Звідси - велике значення правильної самооцінки.

Проте, окрім правильної самооцінки, людині потрібно ще й почуття власної значущості. Навіть тоді, коли адекватна самооцінка низька. Дуже важливо, щоб людина покладалася на саму себе і мала почуття власної значущості, навіть тоді, коли в жодній галузі вона ні в чому не переважає інших. Почувши таке, не один читач за¬протестує і скаже: «Покладатися на самого себе, на такого, яким я є - означає зупинитися в розвитку! Це означає програти, капітулювати! Бо люди, що цілком задоволені собою, - це обивателі!»

Звернімо, однак, увагу на те, що людина, яка акцентує саму себе (тобто загалом позитивно оцінює власну значущість і позитивно ставиться до своєї особи) зовсім не повинна вважати себе досконалою. Її «ідеальне я» вказує їй шлях подальшого розвитку. І, як свідчать психологічні дослідження, дуже часто вона успішно прямує тим шляхом.

Зважимо, що з філософського і юридичного погляду кожна людина - це вартість, і то вартість безумовна. Почуття власної значущості дає людині рівні права з усіма іншими людьми незалежно від кваліфікацїї і особистих заслуг. Клопіт з почуттям власної значущості часто мають діти тих батьків, які свого часу не забезпечили їм атмосфери повної, безумовної любові, тим самим сприяли виникненню в них почуття небезпеки, непевності, страху бути віткинутими іншими людьми. Нелюбі діти, а також діти, з якими неврівноважені батьки поводяться нерівно, неоднаково, можуть мати труднощі в позитивному ставленні до самих себе. Так, наприклад, емоційне минуле деяких людей тяжіє над ними у їхньому внутршньому житті, немов лиха доля. Тим більше треба цим людям працювати над собою. Важливий напрям цієї праці полягає у тому, щоб вміти змиритися з тими своїми вадами, на які ми не маємо ніякого впливу або яких не можемо позбутися. Той факт, що ми не такі здібні, як переможець математичної олімпіади, або не такі гарні, як кінозірка, не означає, що ми повинні нарікати на долю чи на себе, бо це нічого не дасть, окрім гризот і по¬ступової втрати наших реальних життєвих можливостей. Нелюбов і неприязнь до самого себе подолати важко. Частково це можна пояснити ось яким переконанням багатьох необізнаних з психологічною наукою хлопців і дівчат: мої муки й клопіт із самим собою - це щось виняткове, я один такий нездатний, закомплексований. Може цих молодих людей зацікавить і втішитъ думка одного з видатиих представників психології і особистості А. Адлера, який вважає, що кожна дитина приречена на почуття неповноцінності. Адже вона з’являється на світ як слабенька і безпомічна істота, котра впродовж років приречена на залежність від дорослих. До того ж, європейська цивілізація нав’язує це почуття більшості людей протягом усього їхнього життя, культивуючи атмосферу конкуренцїї та суперництва. На кожному кроці ми бачимо змагання в знаннях, фізичній вправності, продуктивності праці, краси. Саме воно, як іронічно зауважив письменник Кароль Іжиковський в одному з власних афоризмів, «викликає у людини бажання почувати себе в середньому вищою за своїх близьких». Проте після одного переможця в гонитві за вищість на полі бою залишається легіон переможених. Ці переможені рятуються тим, що відкидають свої честолюбні прагнення і радіють, що все-таки вони не найгірші. 

Ще більше посилюютъ почуття неповноцінності помилки у вихованні, які також породжуються атмосферою суперництва. Наведемо повчальний, хоч і нетиповий, приклад, записаний зі слів жінки зрілого віку: «Я народилася в селі. Мій старший брат умів добре різьбити по дереву. Моя стар¬ша сестра була дуже гарна. Мати вміла малювати. Я ж не вміла нічого. І навіть не намагалася суперничати з кимось із них. Мене завжди порівнювали із кимось іншим: «Поглянь, який він розумний! Він уміє різати по дереву! Він уміє все, а ти нічого не вмієш. У нього малий ніс, а в тебе он який великий!» Мені завжди казали, що я – найбридкіша дитина в сім’ї». Може в тому і була крихта правди, бо я таки трішечки відрізнялася від інших. Їхній зовнішній вигляд був приємніший за мій. Риси своєї зовнішності я успадкувала від діда, якого ніхто не любив. Батьки казали, що я невдала дитина. Все це привело до того, що я почала боятися самої себе. Коли виходила на вулицю, у мене тремтіли ноги. Розмовляючи, я прикривала рукою носа, думаючи, що пильно придивившись до мого обличчя, люди не будуть більше зі мною розмовляти. Мені дуже хотілося вчитися. Після закінчення неповної середньої школи я поїхала до міста вступати до технікуму. Саме тоді я помітила, що ще дуже мала. Всі діти були з кимось із дорослих, я ж була сама і почувала себе покинутою. Мені вже не хотілося йти складати іспити. Я боялася самої себе. Але, коли все ж наважилася, виявилося, що в мене, як на мій вік, досить багаті знання. Я відчула, що екзаменаційна комісія була здивована моєю відповіддю. Я почала думати, що в мені щось таки є, що я чогось ще варта. Проте з часом ті самі комплекси неповноцінності з’явилися знову».

Далі ця сама жінка говорить про страх перед початком навчання у ВНЗ і про успішне закінчення ВНЗ. Свою розповідь вона закінчує так: «Щиро кажучи, багато чим я завдячую своєму чоловікові. Тоді, коли він почав мені подобатися, я стала дбати про себе. Відчуваючи підтримку з його боку, я більше повірила в свої сили. Я, мабуть, не красуня, але вважаю, що не гірша за інших. Я відчуваю, що занадто пізно відкрила себе. Причина – моє виховання. Я не вірила в свої сили. Починала робити все з величезним страхом. Мені здавалося, що я надто слабка, що ні в чому не зможу дати собі раду. А насправді, все виявилося зовсім інакше.
А.Адлер вважає, що почуття неповноцінності породжує прагнення до сили. Це почуття активізує діяльність індивіда і спонукає його до пошуків можливостей вирізнитися з-поміж загалу. Таких випадків відомо безліч, і все було б добре, якби не два моменти.

По-перше, розвиток (робота над собою), який активізується почуттям неповноцінності, дуже часто сповнений гризот і страждань (про що свідчить наведений уривок з психологічних досліджень). І фінал тут не завжди позитивний. Альфред Адлер вважає, що низька самооцінка часто призводить до того, що прагнучи до величі, людина починає створювати фіктивні цінності,а це може закінчитися неврозом. Такі випадки мають місце тоді, коли індивідові бракує сил чи відваги вдатися до конструктивних заходів. 
По-друге, егоїстичне прагнення до сили послаблює почуття суспільного зв’язку і готовність служити людям.

Досягнення переваги і влади над кимось призводить до багатьох негативних явищ. Найпоширеніше з таких явищ – це дріб’язкова оцінка, дразливість і мстивість обмежених недалеких людей, що невпевнені у своїй значущості і силі.

Джерело: Обдарована дитина. 2004. - №8. – С. 28-31.

Зареєструвати новий навчальний заклад

Активація користувача

Для активації введіть код, що Ви отримали у Вашій школі, натисніть кнопку, та слідуйте інструкціям